Людям із порушенням зору
Історична довідка Івано-Франківської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України

На перехрестях нової ери

(1990 – 2005 рр.)

14 вересня 1990 року в Києві відбувся установчий з’їзд, на якому була створена Профспілка працівників освіти й науки України. Згідно з рішеннями з’їзду було припинено чинність на території республіки статуту профспілки працівників народної освіти і науки Союзу РСР. Це дало новий поштовх у розвитку профспілкового руху. Почалася перебудова діяльності всіх організаційних ланок освітянської профспілки, їх переорієнтація на виконання саме профспілкових функцій, на активну участь у проголошенні незалежності України. Але не всі керівники профорганів зрозуміли це і хотіли позбутися своїх стереотипів у роботі. Тому потрібні були зміни й у керівництві профспілковими організаціями.

20 квітня 1991 року відбулася позачергова ХVI обласна профспілкова конференція, яка обговорила питання “Про завдання профспілкових організацій галузі щодо соціального захисту працівників освіти”, а також сформувала новий обласний комітет і обрала нове керівництво обласної профспілкової організації. У виступах делегатів і в матеріалах конференції відзначалося, що освітяни області глибоко стурбовані політичною і економічною ситуацією в Україні, у т. ч. й кризовими явищами в освіті. Неконтрольований ріст цін призвів до зубожіння основної маси населення. У державі практично не вирішуються питання реформування освіти відповідно до реалій життя, зарплата освітян й надалі залишається однією з найнижчих в країні, не здійснюється її індексація, не проводяться інші заходи, які могли б покращити життя працівників галузі. Профоргани в цій ситуації діють пасивно, хитаючись між вказівками партійних органів та вимогами людей. Вони бояться йти на рішучі кроки в боротьбі за відстоювання інтересів працівників галузі. На конференції вперше гостро ставилося питання про необхідність проголошення незалежності України, визначалися також нові завдання профспілкових органів щодо досягнення цієї стратегічної мети.

Учасники зібрання прийняли і направили звернення до парламенту, уряду України та ЦК галузевої профспілки, у яких поставили вимоги щодо реального вирішення освітянських проблем. На конференції головою обкому профспілки був обраний Габорак Мирослав Михайлович, який до цього працював директором СШ № 7 м. Івано-Франківська [27, 34].

Після конференції події в профорганізаціях області розвивалися бурхливо. Відбувалася інтенсивна переорієнтація їх діяльності на вирішення саме профспілкових завдань. Але ці завдання можна було реалізувати лише при зміні політичних і соціально-економічних умов у самій державі. Тому в суспільстві у той час панівною стала ідея проголошення незалежності України. Вона особливо популярною була в Галичині, в краї, де ще жили спогади про масові репресії проти місцевого населення у 40 – 50-их роках і про героїчну його боротьбу проти ненависного соціалістичного ладу. Не випадково на виборах до органів місцевого самоврядування 1990 року тут повсюдно перемогли національно-патріотичні та демократичні сили.

Нові люди прийшли й до керівництва освітянською галуззю. Її обласний штаб очолив Томенчук Богдан Михайлович, творча і неординарна особистість, великий патріот і досвідчений педагог, який за короткий час зумів зорганізувати освітянську громаду краю на здійснення суттєвих змін у змісті і формах навчально-виховної роботи. Були розроблені і впроваджені в практику роботи нові регіональні навчальні програми з гуманітарних дисциплін, підготовлені і випущені нові посібники й книги, зорієнтовані на національні цінності та традиції українського народу, правдиве відтворення його героїчного минулого. Широке схвалення серед педагогів Прикарпаття та інших регіонів України отримала Концепція національного виховання школярів, яку підготувала творча група обласного інституту удосконалення учителів, очолювана професором Скульським Р. П. Добрими методичними порадниками для педагогів області стали науково-педагогічні журнали “Обрії”, “Вертикаль”, а також перша в Україні регіональна освітянська газета “Поліття”.

У той час в області були вжиті суттєві заходи щодо вдосконалення навчально-виховного процесу у навчальних закладах. Зокрема, за ініціативою обласного управління освіти облвиконком прийняв рішення про здійснення поділу класів на групи не лише при вивченні російської мови, як це практикувалося, а й усіх інших предметів інваріантної частини навчальних програм. Це дало змогу покращити індивідуальну роботу з учнями, особливо з обдарованими, запровадити диференційний підхід до їх навчання. Окрім того, в області було відкрито ряд закладів нового типу (ліцеїв, гімназій), а також шкіл з поглибленим вивченням окремих предметів. Розпочався процес і технічного переобладнання навчальних закладів. Лише протягом 1990 – 1993 рр. було придбано та встановлено майже дві сотні комп’ютерних класів.

Важливим кроком у переорієнтації на нові цінності виховної роботи було прийняття рішення про департизацію навчальних закладів і виведення з них піонерських, комсомольських та партійних організацій. І відрадно, що профлідери та широкий профспілковий загал брали активну участь у всіх цих заходах. Особливо варто відзначити Бойчука В. Й., члена президії обкому профспілки, інспектора шкіл відділу освіти Івано-Франківського міськвиконкому, Синицю П. Г., голову Коломийської міськрайонної ради профспілки, Костишина Ф. Ф., голову профкому Прикарпатського університету імені В. Стефаника, Кіф’яка І. М., голову Богородчанської районної ради профспілки, Сав’юк Р. І., голову Косівської районної ради та багато інших.

Однак окремі досягнення на освітянській ниві краю не могли істотно пом’якшити ту складну і напружену ситуацію, що була в суспільстві. З одного боку, широкі верстви населення краю вимагали докорінних змін у всіх сферах суспільства, з іншого, – правляча верхівка не могла і не хотіла забезпечити цих вимог. Більше того, вона не бажала добровільно віддавати владу і змиритися з виходом республік зі складу СРСР. І як результат її дій – створення т. з. ГКЧП (Государственного Комитета Чрезвычайных Полномочий), що було фактично державним переворотом. Керівництво обласної профспілкової організації негайно відреагувало на ці події. Уже 20 серпня 1991 року відбулося розширене засідання президії обкому профспілки за участю керівників районних та міських профорганів, на якому було прийнято рішення про засудження дій ГКЧП і про участь освітянської профспілки області у загальнообласному політичному страйку проти злочинних дій гекачепістів. На щастя, проблема вирішилася мирним шляхом: 24 серпня переважною більшістю голосів республіканський парламент проголосив доленосне для нашого народу рішення – Акт про незалежність України. Його схвально й з оптимізмом сприйняли профспілкові активісти області. Почалася нова ера, про яку так образно сказала на черговому пленумі Тисменицького райкому профспілки його голова Мединська Ф. Г.: “На велике щастя моїх ровесників настав час, коли можна очистити душу, коли треба бути самим собою, коли треба пожертвувати на вівтар майбутнього України свій спокій, свої знання, свій досвід і, нарешті, життя, яке залишилось. Профспілковий лідер має йти поруч з учителем, утверджувати нашу державність, культуру, мову і Вчителя як основу основ майбутнього”. І профактивісти не зрадили цим принципам. Вони одностайно проголосували в підтримку незалежності України на референдумі 1 грудня 1991 р. Але процес розвалу старого суспільства і побудови нового проходив дуже болісно.

Влітку і восени 1991 року ситуація в Україні погіршилась особливо відчутно. Уряду республіки не вдалося стабілізувати економіку, почався товарний “голод”, шаленими темпами зростали ціни, реальною стала небачена досі гіперінфляція. Ці процеси особливо гостро відчули на собі працівники бюджетної сфери. Вони попали практично під подвійний пресинг: низька заробітна плата, з одного боку, і різке зростання цін на товари і послуги у зв’язку з підвищенням їх собівартості, зумовленим, серед інших причин, і систематичним зростанням зарплати працівників виробничих сфер, з другого. У цій ситуації, щоб запобігти соціальному вибуху, який назрівав, уряд прийняв цілком закономірне рішення про підвищення мінімальної заробітної плати в 2,31 раза і перерахунок зарплати всім іншим категоріям, щоб зберегти коефіцієнт співвідношень між оплатою праці різних груп працівників. Рішення в цілому було правильним. Але, як це часто буває, механізм його втілення виявився досить таки своєрідним. По-перше, воно було глибоко законспірованим. Переважна більшість людей дізналася про нього не з офіційних джерел, а з різного роду чуток. Навіть в ЦК профспілки про нього стало відомо аж через два місяці після прийняття урядом відповідних документів. По-друге, оцей таємний перерахунок почався з органів державного управління, що породило нездорову атмосферу в суспільстві. І, по-третє, працівникам бюджетної сфери пропонувалося підвищення зарплати майже вдвічі менше, ніж у інших галузях. Зрозуміло, що освітяни області, як і всієї країни, не могли з цим погодитися. Почалися масові невдоволення. На адресу органів державної влади різних рівнів було відправлено тисячі звернень з вимогами щодо вирішення цілого комплексу освітянських проблем. Однак вони не були виконані. Президія ЦК профспілки, відчуваючи настрої працівників галузі, правда ж не без тиску знизу, вирішила організувати освітян на більш активні форми боротьби за свої права. Цю позицію підтримав і пленум ЦК профспілки. Він вирішив скликати 20 листопада 1991 року республіканську профспілкову конференцію, на якій поставити перед урядом конкретні вимоги, і якщо вони не будуть виконані, то оголосити загальноукраїнський освітянський страйк.

15 листопада 1991 року відбулася ХVІІ чергова обласна профспілкова конференція, яка повністю підтримала це рішення, а також прийняла пакет вимог до органів державної влади різних рівнів.

Уряд під тиском освітянської громади пішов на поступки: бюджетникам також було здійснено перерахунок зарплати у 2,31 рази. Окрім того, у державний бюджет було закладено видатки на освіту в розмірі 10,1 відсотка від національного доходу, заплановано державне асигнування вузівської науки на рівні 10 відсотків від загального обсягу бюджетних асигнувань вищої школи, встановлено нарахування коштів на соціальні потреби студентів в розмірі 15 відсотків від стипендіального фонду, збільшено розмір стипендій студентам до рівня мінімальної заробітної плати. Але проблема цим не вичерпалася. Боротьба галузевої профспілки за гідний рівень оплати праці освітян стала домінуючим аспектом її діяльності впродовж 90-их років ХХ століття і початку ХХІ-го.

Поштовхом для її розгортання була чергова спроба уряду обмежити права освітян. Увівши з 1 січня 1993 року оплату їх праці за Єдиною тарифною сіткою, він фактично призупинив дію ст. 52 Закону України “Про освіту”, в якій було передбачено встановлення посадових окладів (ставок заробітної плати) педагогічних працівників на рівні середньої заробітної плати в промисловості. А це негайно вплинуло на соціальний стан педагогів і науковців. Уже в листопаді 1993 року співвідношення їх оплати праці становило лише 49 відсотків від середньої оплати праці у виробничій сфері. І хоч під тиском галузевої профспілки Кабінет Міністрів України змушений був прийняти ряд постанов, якими передбачив суттєве збільшення заробітної плати працівникам бюджетної сфери і проведення регулярного її коригування у зв’язку з інфляцією, ситуація докорінно не змінилася: купівельна спроможність учительської платні знизилася у порівнянні з 1990 роком майже у 4 рази. Тому Центральний комітет профспілки спільно з регіональними профоб’єднаннями розгорнув широку боротьбу за права освітян. Протягом 1992 – 1995 років було проведено чотири загальноукраїнські мітинги протесту, два пікетування Кабінету Міністрів і Верховної Ради України. Тричі держава опинялася на грані всеукраїнських освітянських страйків. Окрім того, на вимогу галузевої профспілки відбулося декілька зустрічей освітян з Президентами України Л. Кравчуком та Л. Кучмою. Було також зініційовано проведення парламантських слухань у Верховній Раді “Про стан освіти в Україні”. Активно працювали її представники з Кабінетом Міністрів України, Міністерствами праці та соціальної політики, комісіями Верховної Ради України з питань освіти і науки, соціальної політики і праці.

Безпосередню участь у цій роботі брали і профактивісти Івано-Франківщини. Вони направили сотні звернень до органів державної влади різних рівнів, народних депутатів, провели десятки зустрічей і переговорів з керівниками владних структур. У 1991 та 1994 роках майже в усіх профспілкових організаціях були проведені збори єдиним порядком денним: “Про соціально-економічний стан галузі та завдання профорганів щодо покращення ситуації”. На зборах їх учасники приймали звернення й вимоги як до місцевих, так і центральних органів державної влади. Активними були освітянські спілчани краю й під час проведення всеукраїнських акцій протесту. Безумовно, що досягти певних позитивних результатів у розвитку освіти можна було лише за наявності відповідних законодавчих та нормативно-правових актів. Глибоко усвідомлюючи це, профспілкові працівники та профактивісти брали найактивнішу участь у підготовці та прийнятті пакету законів України про освіту.

14 квітня 1995 року відбулася ХVІІІ обласна звітно-виборна конференція, в роботі якої взяло участь 106 делегатів, що представляли 54 тис. 179 членів профспілки, об’єднаних у 895 профорганізаціях. Серед запрошених на конференцію були Скрипничук В. М., заступник голови обласної ради, начальник департаменту з гуманітарних питань, Басюк І. Є., голова Ради профспілок області, Данилюк П. П., довірений лікар ЦК профспілки. Виступаючи із звітною доповіддю, голова обкому профспілки Габорак М. М. наголосив на тому, що за період після попередньої конференції в суспільстві відбулися справді епохальні зміни: здійснилася віковічна мрія народу щодо побудови незалежної Української держави. Однак труднощі перехідного періоду виявилися набагато складнішими, ніж передбачалося. Помножені на зовнішні й внутрішні фактори об’єктивного і суб’єктивного характеру, вони спричинили важку економічну й соціальну кризу, що охопила усі сфери життя українського суспільства, призвела до різкого падіння виробництва, гіперінфляції, розгулу злочинності, катастрофічного погіршення життєвого рівня людей і посилення в результаті цього соціальної напруги. Особливо гостро відчули удари кризи галузі бюджетної сфери, у тому числі й освіта. Будучи тривалий період найбільш стабільною в суспільстві, вона почала давати збої. Причому руйнівні процеси дедалі поглиблювалися. Почалися масові затримки з виплатою заробітної плати та й рівень її був надзвичайно мізерним. Так, 1995 року середня заробітна плата працівників освіти області була у вартісному обчисленні майже в три рази нижчою ніж 1990 року. І це при значному зростанні споживчих цін. Заборгованість з виплати заробітної плати станом на 1 квітня 1995 року досягла майже 70 млрд. карбованців. Окрім того, у багатьох навчальних закладах погано вирішувалися питання покращення умов праці та навчання, дотримання техніки безпеки, забезпечення педагогічних працівників сільської місцевості безоплатним користуванням житлом з опаленням і освітленням.

У такій ситуації, – йшлося у виступі, – значно зросла роль профспілкових органів різних рівнів: вони стали набагато активнішими у вирішенні багатьох важливих для людей праці питань. Це, зокрема, відзначив у своєму інтерв’ю “Профспілковій газеті” й тодішній голова комісії Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці Юрій Буздуган: “…профспілки останнім часом активізували свою діяльність, помітнішою стала їх роль у вирішенні соціально-економічних проблем суспільства. Саме це позначилось на тому, що урядові перш ніж приймати будь-яке рішення соціального характеру, доводиться зважати на думку профспілок”. Особливо активною була профспілка працівників освіти і науки України. Вона тривалий час вела виснажливу боротьбу за полегшення життя і праці освітян. При цьому використовувала якісно нові, не знані до тих пір в Україні форми роботи: мітинги, пікетування, демонстрації протесту, висунення вимог та ведення переговорів. Тричі наша держава була на грані всеукраїнських освітянських страйків, які готувала галузева профспілка. Як ніяке інше профспілкове об’єднання, вона намагалася конструктивно співпрацювати з урядовими, парламентськими структурами та апаратом Президента України. На вимогу освітянської профспілки у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання “Про стан освіти в Україні”. Освітянський профспілковий актив узяв активну участь у розробці проекту нової редакції закону України “Про освіту”, домігся внесення до нього ряду соціальних гарантій для працівників галузі та студентів. Ним була проведена також велика робота щодо організації в галузі колдоговірного процесу, впорядкування нормативних актів, що стосувалися атестації педагогічних працівників, оплати та охорони їх праці, правового захисту членів профспілки.

Конференція позитивно оцінила діяльність обкому профспілки та його керівництва. У прийнятому рішенні відзначалися принциповість, настирливість та рішучість обласного профспілкового штабу у досягненні поставлених завдань, насамперед соціального характеру. Але життя вимагало подальших дій і тому профактивісти з новою силою узялися за виконання прийнятих на конференції рішень.

Активно і наполегливо у вирішенні соціальних питань освітян працювали у той період Богородчанська, Верховинська, Косівська, Рожнятівська, Снятинська, Тлумацька районні ради профспілки, Долинський, Надвірнянський та Тисменицький райком профспілки, профком Прикарпатського університету імені Василя Стефаника [30, 12 – 32].

І такі дії як профспілки в цілому, так і її організаційних ланок дали свої результати: уже в 1995 – 1996 роках рівень оплати праці освітян значно поліпшився. Однак це тривало недовго. Уже в другій половині 90-их років ситуація з рівнями оплати праці освітян почала знову погіршуватися. Практично впродовж чотирьох років була заблокована стаття 57 прийнятого 23 березня 1996 року Закону України “Про освіту”. Нею передбачалося надання низки державних соціальних гарантій педагогічним і науково-педагогічним працівникам. Ці гарантії стосувалися як створення належних умов їх праці, підвищення кваліфікації, забезпечення правового і професійного захисту, так і заробітної плати та надання педагогам сільської місцевості і селищ міського типу права безплатного користування житлом з опаленням і освітленням. Законодавчо вони почали діяти з 1 січня 1997 року, але фактично час їх введення в дію був відкладений урядом на невизначений період. Тому галузевій профспілці довелося використати весь можливий арсенал заходів у боротьбі за реалізацію цих гарантій: від ведення переговорів з владними структурами і налагодження з ними конструктивної співпраці у розв’язанні певних проблем до організацій масових акцій протесту. Зокрема, впродовж 1997 – 2003 рр. відбулося 8 пікетувань Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, 4 всеукраїнські мітинги протесту в м. Києві. Аналогічні заходи було проведено майже в усіх обласних та багатьох районних центрах. Галузева профспілка була ініціатором проведення двох парламентських слухань про ситуацію в освіті. Окрім того, за цей період ЦК профспілки тричі вступав у колективний трудовий спір з Міністерством освіти і науки України з приводу порушення законодавства в оплаті праці.

Івано-Франківська обласна профспілкова організація була у цій роботі однією із найбільш активних. За ініціативи обкому профспілки, районних та міських профорганів відбулося багато зустрічей профактиву з керівництвом облдержадміністрації, депутатами Верховної Ради України, обласної, районної і міських рад, під час яких обговорювалися важливі для освітян проблеми.

Ситуація в освіті була предметом оговорення на засіданнях колегії облдержадміністрації, сесіях обласної ради. В містах Івано-Франківську, Калуші, Коломиї, Калуському, Косівському, Надвірнянському, Рожнятівському районах були організовані і проведені мітинги протесту освітян та пікетування ними приміщень районних і міських рад та держадміністрацій. Представники області брали активну участь у всіх акціях протесту, що організовувалися ЦК галузевої профспілки. Такі дії давали свої результати. Так, після дворазового пікетування Кабінету Міністрів та Верховної Ради України наприкінці 2001 року вдалося додатково залучити до освітянського бюджету 466,2 млн. гривень, а в результаті аналогічних дій у 2002 році – понад 880 млн. гривень. Саме завдяки активності наших спілчан, цілеспрямованій діяльності головного штабу освітянської профспілки – її Центрального комітету, вдалося забезпечити збереження посадових співвідношень у заробітній платі працівників галузі під час інфляційних процесів першої половини 90-их років, а також систематичне підвищення їх ставок і посадових окладів у 2001 – 2005 роках. Так, за ці роки урядом 10 разів переглядався рівень оплати праці освітян, що забезпечило її ріст більше, ніж у п’ять разів. Якщо, наприклад, у 2000 році він складав у середньому 145 – 150 гривень, то у 2005 – 650 – 700 гривень. Починаючи з 2001 року почалося поетапне введення в дію положень статі 57 Закону України “Про освіту” та інших законодавчих актів, що стосувалися соціальних питань працівників галузі. А це дозволило розв’язати ряд проблем, пов’язаних насамперед з реалізацією права вчителів сільської місцевості на безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням, з отриманням педагогами допомоги на оздоровлення, з впорядкуванням доплат за додаткові види педагогічної діяльності (класне керівництво, перевірка зошитів, завідування навчальними кабінетами, майстернями, пришкільними ділянками та інш.), з тижневим навантаженням вчителів початкових класів та вихователів дошкільних закладів. Активні дії галузевої профспілки змусили владні структури прийняти законодавчий акт про визнання державним боргом невиплати за ст. 57 Закону України “Про освіту” за 1997 – 2002 роки і розробити механізм їх повернення. У досягненні цих результатів є певний вклад і спілчан Івано-Франківщини. Про нього свідчить, зокрема, й Хроніка основних дій обкому профспілки щодо соціально-економічного захисту працівників галузі у 2000 – 2005 роках (див. Додаток № 1).

Другою важливою проблемою, над якою довелося працювати обласній профспілковій організації впродовж 90-их років ХІХ – початку ХХІ ст., було забезпечення своєчасної виплати заробітної плати працівникам навчальних закладів. Негативні тенденції у цьому напрямку проявилися уже в 1992 році в Косівському, Коломийському і Рожнятівському районах. Затримки з виплатою заробітної плати тут були спочатку незначними: від кількох днів до одного-двох тижнів. Однак з кожним місяцем їх тривалість і географія значно розширювалися. Так, у 1994 – 1995 роках вони охопили майже всі райони і міста області. Причому заборгованість зростала уже до кількох місяців. Але найбільш критичними стали для освітян 1997 – 2000 роки, коли впродовж року працівники навчальних закладів багатьох районів і міст отримували “живими” грішми протягом року лише по 4 – 5 місячних зарплат. Так, наприклад, вчителі міста Калуша протягом шести місяців у 1998 році отримували заробітну плату в розмірі лише 30 гривень.

Для задоволення найнеобхідніших потреб працівників бюджетної сфери у зв’язку із невиплатою заробітної плати в області було відкрито торговий дім “Галичина” з філіалами в районах та містах, який повинен був частково компенсувати заборгованість товарами широкого вжитку і продуктами харчування. На перших порах такий захід схоже дав певні позитивні результати. Але це тривало недовго. Освітянам незабаром після відкриття спеціальних магазинів почали пропонувати вузький асортимент товарів. Це були переважно алкогольні напої, застарілі предмети домашнього побуту, продукти харчування сумнівної якості, а також окремі будівельні матеріали, які працівники галузі не могли використати з користю для себе і тому продавали їх за значно заниженими цінами.

Складну ситуацію того періоду у навчальних закладах можна яскраво проілюструвати на прикладі Рожнятівського району, змальовану в районній газеті “Новини Підгір’я” за 28 жовтня1998 року: “Галузь освіти в районі, як і в цілому в державі, перебуває в глибокій економічній кризі, яка триває, все більше поглиблюючись, вже декілька років.

Найболючіша проблема – затримка заробітної плати освітян. Станом на 10 жовтня ц.р. заборгованість по зарплаті освітян району становить майже 1,5 млн. грн. Не завершено виплату зарплати працівникам установ освіти за 1996 рік в сумі 17 тис. грн., за 1997 рік – 341 тис. грн. В поточному році заборгованість по зарплаті сягнула суми 1139 тис. грн. З початку 1998 року освітянам виплачено всього три місячні зарплати. Таким чином, органи влади і надалі грубо порушують Конституцію України, Кодекс законів про працю України, Закони “Про оплату праці” і “Про освіту”, а також Указ Президента України від 2 червня 1998 року щодо погашення заборгованості зарплати до 31 серпня 1998 року.

Починаючи з 1996 року в більшості трудових колективів припинено фінансування витрат на комунальні послуги, чим порушуються Закон України “Про освіту”, Постанова Кабінету Міністрів України від 1 серпня 1996 року “Про встановлення норм користування житлово-комунальними послугами громадянами, які мають пільги щодо їх оплати”.

Через обмежене фінансування не виконується ст. 57 Закону України “Про освіту” стосовно виплат надбавок за вислугу років, щорічної винагороди в розмірі до одного посадового окладу, допомоги на оздоровлення, не вирішується питання про збільшення доплат за класне керівництво, завідування кабінетами, майстернями, шкільними бібліотеками, перевірку зошитів.

Останнім часом суттєво погіршився асортимент товарів в торговому домі “Галичина”. Відсутні тут високоліквідні товари – телевізори, холодильники, пральні машини та інша електропобутова техніка, а також будівельні матеріали, меблі, продукти харчування основної споживчої групи (цукор, олія, макаронні вироби і т. д.). На одяг і взуття, представлені для реалізації, надто завищена ціна.

Згідно з Положенням про атестацію педагогічних працівників передбачено проходження ними курсової перепідготовки в обласному інституті післядипломної освіти один раз на п’ять років. Проте вже декілька років кошти для оплати відряджень на курси підвищення кваліфікації зовсім не виділяються. Якщо врахувати, що не виплачується зарплата, то зрозуміло, що ця ситуація робить неможливим вчасне і якісне проходження педпрацівниками курсової підготовки і, відповідно, зростання їх фахового рівня.

Не витримує ніякої критики матеріальне забезпечення шкіл, дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів. Фінансування майже у всіх установах освіти на ці потреби практично зведено до нуля. Давно школи не поповнюються навчальною та художньою літературою, технічними засобами навчання, навчально-наочними посібниками, хімічними реактивами і т.д. Невблаганно зношуються наявні в школі меблі та інше обладнання.

Хоч в цілому до 1998 – 99 навчального року школи району підготовлені непогано, але все це зроблено виключно на ентузіазмі педагогічних колективів. Більшість сільських рад району не виділила на літній ремонт установ освіти жодної копійки, тому вчителям нічого не залишалося, як по-жебрацьки збирати пожертвування з батьків, громадськості, щоб виконати хоч мінімум ремонтних робіт. Вже пройшло більш як півтора місяця від початку навчального року, а в школах і досі нема класних журналів.

… Вже сьогодні суспільство пожинає плоди недбалого ставлення до освіти – зріс рівень дитячої безпритульності, підліткової злочинності, звичними стали прояви жорстокості, бездуховності молоді. Голодному, знедоленому, приниженому вчителю важко виховувати у молоді повагу до Конституції, до Закону, якщо грубо порушуються конституційні права тими, хто своїми повноваженнями повинен їх забезпечувати”.

Аналогічною була картина практично в усіх інших районах і містах області. Загострювали ситуацію й непродумані дії влади, яка під виглядом “оптимізації мережі навчальних закладів та її приведення до можливостей бюджету” вживала всіляких заходів щодо зменшення освітніх послуг населенню. Так, в області на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 року, № 1033 лише впродовж вересня – жовтня того року було закрито 148 класів, 331 групу продовженого дня, 1 вечірню школу, 4 пришкільних інтернати, призупинено поділ класів на підгрупи при вивченні предметів гуманітарно-природничого циклу, значно зменшено гурткову й позакласну роботу. Ці заходи призвели до скорочення майже 1200 педагогічних ставок [30, 13]. Однак, вони не дали, як стверджувалося у доповідній записці обласного управління освіти і науки на ім’я голови облдержадміністрації С. Волковецького від 27 листопада, бажаного результату. Заборгованість з виплати заробітної плати в цілому по області становила 21 млн. 532 тис. гривень, або 3,8 місячних фондів, а в окремих районах (Галицькому, Коломийському, Косівському, Надвірнянському, Тлумацькому) вона сягала 5 – 6 місячних фондів.

Зрозуміло, що такий стан справ не задовільнив ні освітян, ні їх представницькі органи – комітети і ради профспілки. Останні активно відстоювали права своїх спілчан. На початках їх робота зводилася до організації зустрічей і переговорів профактиву з керівниками районних, міських та обласних органів державної влади. Коли це не давало позитивних результатів, організовувалися мітинги і пікетування. Перші такі заходи відбулися в містах Косові, Коломиї та в Рожнятівському районі. Пізніше районні та міські профорганізації почали масово застосовувати тактику вступу в колективні трудові спори з районними та міськими відділами освіти. Старт таким діям дала Рожнятівська районна рада профспілки, яка пройшовши в рамках спору всі примирні процедури, оголосила 17 травня 1995 року безстроковий загальнорайонний страйк. Він тривав два тижні, паралізував у навчальних закладах екзамени, але закінчився майже безрезультатно. Аналогічні події відбувалися й в інших районах та містах. За офіційною статистикою, впродовж 1997 – 1999 років у системі освіти області відбулося 163 освітянські страйки [31, 14]. Насправді їх було значно більше. Особливо довготривалими і частими вони були в містах Калуші та Яремчі, Рожнятівському, Косівському, Калуському та Верховинському районах [31, 14]. Так, в м. Калуші через страйк вчителів навчальний рік у 1998 р. розпочався лише 15 вересня. А всього протягом одного півріччя калушани страйкували 6 тижнів. Майже місяць не працювали, протестуючи проти невиплати заробітної плати, вчителі Верховинської ЗОШ І – ІІІ ст. Траплялися навіть випадки, коли страйкуючі вчителі відмовлялися приймати випускні екзамени (Великоключівська СШ Коломийського району).

4 жовтня 1996 року обком профспілки організував і провів загальнообласний мітинг протесту в місті Івано-Франківську, в якому взяло участь понад тисячу освітян з усіх районів і міст. У 1997 – 2000 рр. такі заходи проводилися щорічно. А в 1999 році в обласному центрі відбулася демонстрація протесту працівників галузі. Величезні мітинги протесту і пікетування органів державної влади відбулися в цей час у Галичі, Калуші, Коломиї, Косові, Надвірній, Яремчому та інших районних центрах. Калушани, наприклад, 1 вересня 1998 року, в День знань, замість традиційних святкових лінійок провели пікетування міської ради, що тривало під рясним дощем зранку до пізнього вечора. Варто зазначити, що всі протестні акції відбувалися за ініціативи і під безпосереднім керівництвом профспілкових органів. Саме вони взяли на себе найбільший тягар у розв’язанні наболілих освітянських проблем. Справжніми лідерами у цій роботі показали себе голови Верховинської, Калуської, Косівської, Рожнятівської, Снятинської районних рад профспілки (Бельмега П. І., Івашко О. І., Сав’юк Р. І., Дзудзило М. М., Слободян М. І.), Коломийської міськрайонної ради профспілки (Рудик М. М.), Надвірнянського і Тисменицького райкомів профспілки (Гладун Я. М., Мединська Ф. Г.).

Профспілковими органами на місцях вживалися й інші заходи щодо стабілізації ситуації в галузі. Так, ініціативна група педагогів м. Калуша 11 травня 1999 року виїхала у столицю України. Допоміг їм це здійснити народний депутат України Ігор Насалик, який забезпечив ініціаторів транспортом, перебуванням та харчуванням у Києві.

У складі групи були Колодій М. В., голова страйкового комітету, голова профкому ЗОШ І – ІІІ ступенів № 10, Олійник Т. К., голова профкому ЗОШ І – ІІІ ступенів № 2, Кучер Н. М., голова профкому ЗОШ І – ІІІ ступенів № 3, Гумінілович О. Ю., голова профкому ЗОШ І – ІІІ ступенів № 4, Тонюк Л. М., голова профкому ЗОШ І – ІІІ ступенів № 5, Москалюк О. В., голова профкому гімназії.

Учителі їхали до Києва із листами-вимогами до Міністерства освіти і Кабінету Міністрів України, які були обговорені і прийняті на зборах трудових педагогічних колективів м. Калуша в березні – квітні 1999 року і передбачали ряд пропозицій щодо вирішення освітянських проблем, насамперед соціального характеру.

У Києві члени делегації мали зустрічі з головою комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки Семиноженком В. П., віце-прем’єр-міністром України Смолієм В. А., народними депутатами України Удовенком Г. О., Кравчуком Л. М., Плющем І. С. На зустрічі з урядовцями прозвучала поезія вчителя початкових класів Калуської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 2 Людмили Волгіної “Хіба ти людина?”, у якій сконцентрувалися біди і болі українського вчительства.

Були запрошені калушани і на засідання Верховної Ради України. Головуючий оголосив про це у сесійній залі, звертаючи увагу депутатів на вимоги вчителів прискорити прийняття Закону України “Про загальну середню освіту”. І вже наступного дня він був прийнятий. Це була значна подія не тільки для освітян Калуша, а й всієї України. Поїздка делегації в Київ дозволила суттєво прискорити вирішення освітянських проблем у місті хіміків.

Паралельно з такими заходами обласний комітет профспілки, районні та міські профоргани, профкоми навчальних закладів вели напружену і цілеспрямовану роботу щодо вирішення освітянських проблем з представницькими і виконавчими органами державної влади різних рівнів. При цьому вони усвідомлювали, що результати такої роботи будуть більш вагомими лише тоді, коли у радах різних рівнів переважатимуть проосвітянські сили. Тому профспілкові органи взяли активну участь у виборах 1994 – 2002 років до парламенту України та місцевих органів самоврядування. Вони делегували туди сотні працівників галузі. В окремих районах і містах освітяни складали понад третину депутатського корпусу. Це дозволило досягти у вирішенні освітянських проблем певних позитивних зрушень. Уже в 2000 – 2001 роках було повністю ліквідовано заборгованість із заробітної плати, розпочалася більш-менш її регулярна виплата, були запроваджені доплати за рахунок коштів місцевих бюджетів керівникам навчальних закладів, вчителям-переможцям конкурсів “Учитель року”, педагогам, учні яких стали призерами обласних та всеукраїнських олімпіад і конкурсів. Здійснювалися й інші виплати соціального характеру. Завдяки активним діям галузевої профспілки, насамперед з депутатами рад різних рівнів, вдалося протягом 2000 – 2003 років збільшити видатки на освіту області більш ніж утричі.

Проте це були лише перші паростки. Боротьба ж профспілки за покращення ситуації в освіті продовжувалася. Головну увагу тепер було зосереджено на бюджетному забезпеченні галузі як визначальному чиннику вирішення усіх освітянських проблем. На жаль, видатки на освіту й у державному, й у місцевих бюджетах продовжували формуватися за залишковим принципом. Щоб зламати цю негативну тенденцію, профоргани різних рівнів вдавалися до активних дій. Так, 15 жовтня 2002 року в Івано-Франківську на Вічевому майдані відбувся мітинг учителів загальноосвітніх шкіл та вихователів дошкільних закладів міста. Ця акція була організована за ініціативою